«Серце віддаю дітям»

Гарну традицію започаткували учителі гімназії – розказувати про тих, хто створив цей унікальний осередок знань, інтелігентності і щирої поваги до дитини. Нам, колишнім учням Новоселицької середньої школи №1, дуже приємно читати про людей з нашого дитинства і юності.  Цього разу ми хочемо розповісти про людину, без якої, певно, ми б усі були дещо іншими  – про нашу вчительку російської мови та літератури, про вчительку зарубіжної літератури для наших дітей – про Дику Катерину Іллівну. Сьогодні вона святкує свій День народження. Ці спогади – наше вітання дорогій людині!

Катерина Іллівна приїхала в наше містечко з Чернігівщини. Але нам, учням, здавалося, що вона справжня росіянка, тому що таку витончену російську мову в школі можна було почути тільки від неї. Закінчивши на відмінно Ніжинський педагогічний інститут, вона мала право вибору міста майбутньої роботи: уся карта України була перед нею, могла вказати будь-яке місто, навіть столицю. А вона показала Новоселицю. На здивування комісії відповіла: «Так далеко, має бути цікаво!» За цікавим життям приїхала в наш край юна філологиня, і, полюбивши його, залишилась на все життя.

Ми дійсно сприймали Катерину Іллівну дещо інакше, ніж  інших вчителів школи, тому що її уроки звучали тією мовою, якою ми, здебільшого, спілкувалися. Саме на її уроках  ми вчилися правильно говорити російською, говорити і писати так, щоб  це було гарно і стильно, розумно і щиро, з жартом і дотепно.  Ми чекали її уроків, тому що саме на уроках російської літератури можна було висловити власну думку, незалежно від того, чи співпадає вона з думкою більшості. Ми ніколи не переказували на уроках літератури змісту творів, ми аналізували, дискутували, порівнювали і формували власну позицію. Жодна піднята рука, жодне учнівське «Я вважаю, що…» не залишалися без уваги. Катерина Іллівна була дуже строгим, вимогливим учителем. Але ми не боялися цього, тому що знали її незмінну справедливість і чесність. Саме такий її підхід робив  нас грамотними людьми, що відчувають мову. А теми творів! «Якщо я Фауст, то….», «Маяковський і Єсенін: з ким я?», «Хто вона, Незнайомка?».  Твір на останньому уроці літератури – «Лист собі через 10 років». Ці листи Катерина Іллівна зберегла і віддала кожному з нас особисто, коли ми зібралися на вечір зустрічі через 10 років по завершенню школи. Дехто з нас приїхав за таким листом навіть з-за кордону, тому що були впевнені: листи будуть збережені і принесені на зустріч.

Можливо, комусь сьогодні здається, що література – це другорядний предмет. Але усі ми, учні Катерини Іллівни, знаємо, що це – один із найважливіших у житті предметів. Можна прожити життя, так і не вирахувавши жодного логарифму, чи не визначивши кут нахилу Пізанської вежі, але без почуттів дружби, без сили любові, без уміння аналізувати свої вчинки та вчинки інших, без рішучості брати відповідальність на себе, без здатності говорити на найскладніші теми людських відносин, прожити неможливо. Саме цьому нас вчила на своїх уроках наша улюблена вчителька. Якимось дивом вона вводила нас, малих, у світ літературних героїв, і ми переживали разом з ними їх біди і радощі, вирішували на свій кшталт їх проблеми, уявляли себе то Гавриками з Одеського Привозу, то Льонькою, який викликає вогонь ворога на себе, то нещасним Ленським, який має загинути від руки друга, то Наташею Ростовою на першому балу … А як ми страждали разом з Сергієм Єсенінім! Аж почали вірші складати! І тоді Катерина Іллівна зібрала нас у поетичний гурток. Десь, у наших потаємних особистих щоденниках зберігаються перші римовані рядки. Можливо, з нас не вийшли поети, але з нас вийшли хороші люди, які цінують щирість відносин і вміють підтримати один одного.

Світ літератури розкривався для нас не тільки через книжки. Були дивовижні театральні постановки! Для нас, дівчат, досі є рідними героїні повісті Б.Васильєва «А зори здесь тихие». А ще ми багато співали з Катериною Іллівною. Це потім, через багато років після школи,  ми дізналися, що за другим фахом вона ще і вчитель співів. А в школі нам здавалося цілком природним, що майже кожен вартісний художній твір має пісенне продовження. І ми натхненно, хором, голосно, щоб чули усі поверхи школи,  дитячими голосами виводили: «Под гвардейским знаменем у древка командир дивизии  – сын полка»; або задумливо, з виразом вселенського смутку: «Что-о день грядущий мне гото-овит?». І Катерина Іллівна співала разом з нам, своїм лунким, чистим голосом, підтримуючи наші вокальні пориви.

А ще були мандрівки. Їх усіх не перелічити. Катерина Іллівна ніколи не жалкувала для нас часу, свого тепла і своєї душі. Вона завжди прагнула, щоб світ для нас був цікавим. При кожній найменшій нагоді – на природу, в ліс, за шипшиною чи ожинами. А під час канікул – Брест, Київ, Кам’янець-Подільський і Хотин, Дністровьска ГЕС і навіть далекий Волгоград з нічною прогулянкою по Москві та туром на пароплаві по Волзі. Так сталося, що у Волгограді серед багатьох учнівських екскурсійних  груп ми одні представляли Україну. В один з днів треба було привітати нашого гіда, рязанську дівчину Тетяну. Нашим дарунком була одна з найчарівніших буковинських пісень – «Черемшина». Катерина Іллівна за один вечір зробила з нас «дитячий  хор  українського радіо». Як щемливо і натхненно лилася рідна пісня над берегом Волги! Як гордо ми тоді називали себе українцями!

Є люди, якими міряється гідність професії. Катерина Іллівна – з них. Відоме педагогічне гасло  – «Серце віддаю дітям». Здається, воно про нашу рідну, про шановану нами і нашими дітьми вчительку. І за це віддане нам любляче серце – наша Вам шира подяка!

 Випускники 1987 року