#МояРодинаУнікальна2023

Я пишаюся своїм батьком – Михайлом Михайловичем Мироняком, який народився у с. Кадубівці Заставнівського р-ну Чернівецької обл. 13.09.1972 р.

Закінчивши місцеву школу, продовжив навчання у Чернівецькому технікумі. Оженившись, тато переїхав у с. Маршинці.

Батько дуже любив свою професію і часто казав, що будувати – це благородно; а ще тато обожнює саджати дерева, кущі, квіти.

Але ще в юності він мріяв стати військовим сапером, і тому з 2016 р. пішов у десантно – штурмові – війська ЗСУ, де в інженерно-саперному взводі воював на Сході України. Був удостоєний численних грамот, нагород «За відвагу», «За жертовність і любов до України»

А з початку повномасштабної війни тато знову на передовій. Уже 04.08.2022 р. від Президента України Володимира Зеленського був нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня, 12.11.2022 р із рук Головнокомандувача В.Ф. Залужного отримав Почесний нагрудний знак «Сталевий  хрест».

Зараз тато продовжує захищати Україну, проганяти ворога з нашої землі. І ми з мамою та сестрою переконані, що вже незабаром він, звільнивши Україну від ненависного рашизму, і далі буде збагачувати та прикрашати рідну землю рідкісними саджанцями, кущами, різноманітними квітами та будуватиме ще щось красиве і цікаве для людей.

#МояРодинаУнікальна2023

Я пишайсь своїм татом, мій тато – мій герой! Для мене він  справжній  приклад мужності, чесності, справедливості та нескореності. Він патріот своєї країни, людина, яка любить свою Батьківщину.

Життя моєї сім’ї до початку війни було звичайним, як у всіх, спокійним і тепер я розумію, що було воно дуже хорошим.

А потім настав лютий місяць, який триває вже другий рік.

І мій тато пішов на війну добровольцем боронити нашу Землю, наше вільне та щасливе майбуття.

Минає триста сімдесят восьма доба, як тато не вдома. Не снідає разом з нами, не проводжає до школи, не зустрічає і не обіймає. Все змінилось. Життя перетворилось на безкінечне очікування телефонного дзвінка. Якого як сильно чекаєш, так і відчайдушно боїшся. Вдивляючись в мамині очі, завжди можна зрозуміти, чи був ось той, омріяний, телефонний дзвінок.

А ще моїм маленьким героєм, я вважаю мою молодшу сестричку. Дев’ятирічна дитина не повинна була знати, таке страшне слово «війна». Але вона сильна та смілива, дівчинка, яка невпинно і повсякчас моніторить новини з фронту на всіх каналах. І знаєте,  про що вона мріє? Мріє після перемоги поїхати в місто – фортецю Бахмут, яке тато захищає увесь цей час. І нехай мріє, адже мрії мають здатність збуватися.

А я мрію нарешті побачити тата і міцно обійняти його. Що може бути в житті найдорожчим?

Я пишаюсь своїм татом, він найкращий в світі!

Я знаю, мрію, вірю в те, що дуже скоро він повернеться додому з перемогою!

Гаврилян Вікторія