Я пишаюся своєю бабусею, Маріанною Гончаровою, яка була чудовою письменницею. Вона народилася 26 травня 1957 року в місті Чернівці, але більшу частину свого життя прожила в місті Новоселиця. Я завжди захоплювався тим, як вона вміло передавала у своїх книжках емоції та почуття. Її твори були популярними не лише в Україні, але й у інших країнах світу.

Моя бабуся відзначилася не тільки романами, а й новелами та оповіданнями. Вона писала в жанрі прози і була відома своєю здатністю передати складні емоції через слово. Її твори були сповнені любові та жаги до життя. Бабуся здобула багато престижних літературних премій як українських, так і міжнародних. Зокрема, стала лауреатом Одеської міжнародної літературної премії імені Ісаака Бабеля, міжнародної літературної премії імені Ернеста Гемінгвея та Київської премії імені Детальніше “#МояРодинаУнікальна2023” →

 Ми  пишаємося  своїм батьком, тому що він у нас волонтер. Волонтер, або  доброволець, — це людина, яка за власним бажанням готова витратити свої сили, здоров’я,  час і талант на користь суспільству або конкретній людині, не чекаючи винагороди.

Не за власною волею ми були змушені змінити  місце  проживання , в зв’язку  з початком  війни, ведення бойових дій  в нашому регіоні. Наш  батько, Максим Геннадійович є пастор – місіонер. Займається  волонтерською  діяльністю  вже не один рік, цим самим  допомагає тим, хто потребує допомоги  не тільки  в районах бойових дій,  а й різних куточках нашої держави. Ми всією родиною з розумінням відносимося до справи батька, і в  міру наших можливостей  допомагаємо йому в усьому. Цим самим наш батько вчить бути патріотами своєї Батьківщини та робити добро. Не обов’язково  тримати у руках зброю, а головне – любити Україну, і своїми діями, вчинками всіляко  наближати нашу перемогу над ворогом.  Слава Україні!!!

Учениця 10 класу Дарина Ліліткина та учениця 1-А класу Сергієнко Варвара

Новоселицький ліцей №1

 

Я пишаюся своїм батьком – Михайлом Михайловичем Мироняком, який народився у с. Кадубівці Заставнівського р-ну Чернівецької обл. 13.09.1972 р.

Закінчивши місцеву школу, продовжив навчання у Чернівецькому технікумі. Оженившись, тато переїхав у с. Маршинці.

Батько дуже любив свою професію і часто казав, що будувати – це благородно; а ще тато обожнює саджати дерева, кущі, квіти.

Але ще в юності він мріяв стати військовим сапером, і тому з 2016 р. пішов у десантно – штурмові – війська ЗСУ, де в інженерно-саперному взводі воював на Сході України. Був удостоєний численних грамот, нагород «За відвагу», «За жертовність і любов до України»

А з початку повномасштабної війни тато знову на передовій. Уже 04.08.2022 р. від Президента України Володимира Зеленського був нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня, 12.11.2022 р із рук Головнокомандувача В.Ф. Залужного отримав Почесний нагрудний знак «Сталевий  хрест».

Зараз тато продовжує захищати Україну, проганяти ворога з нашої землі. І ми з мамою та сестрою переконані, що вже незабаром він, звільнивши Україну від ненависного рашизму, і далі буде збагачувати та прикрашати рідну землю рідкісними саджанцями, кущами, різноманітними квітами та будуватиме ще щось красиве і цікаве для людей.

Я пишайсь своїм татом, мій тато – мій герой! Для мене він  справжній  приклад мужності, чесності, справедливості та нескореності. Він патріот своєї країни, людина, яка любить свою Батьківщину.

Життя моєї сім’ї до початку війни було звичайним, як у всіх, спокійним і тепер я розумію, що було воно дуже хорошим.

А потім настав лютий місяць, який триває вже другий рік.

І мій тато пішов на війну добровольцем боронити нашу Землю, наше вільне та щасливе майбуття.

Минає триста сімдесят восьма доба, як тато не вдома. Не снідає разом з нами, не проводжає до школи, не зустрічає і не обіймає. Все змінилось. Життя перетворилось на безкінечне очікування телефонного дзвінка. Якого як сильно чекаєш, так і відчайдушно боїшся. Вдивляючись в мамині очі, завжди можна зрозуміти, чи був ось той, омріяний, телефонний дзвінок.

А ще моїм маленьким героєм, я вважаю мою молодшу сестричку. Дев’ятирічна дитина не повинна була знати, таке страшне слово «війна». Але вона сильна та смілива, дівчинка, яка невпинно і повсякчас моніторить новини з фронту на всіх каналах. І знаєте,  про що вона мріє? Мріє після перемоги поїхати в місто – фортецю Бахмут, яке тато захищає увесь цей час. І нехай мріє, адже мрії мають здатність збуватися.

А я мрію нарешті побачити тата і міцно обійняти його. Що може бути в житті найдорожчим?

Я пишаюсь своїм татом, він найкращий в світі!

Я знаю, мрію, вірю в те, що дуже скоро він повернеться додому з перемогою!

Гаврилян Вікторія

Я пишаюся своїм батьком, Чупаком Валентином Вікторовичем, тому що він був Людиною з великої літери, справжнім патріотом нашої держави, солдатом військової частини А1302, гранатометником 93 бригади.

У ту хвилину, коли мова пішла про порятунок Батьківщини, тато не думав про власне життя. Він пішов на захист України за велінням серця, не знаючи подробиць військових буднів.

До війни він був людиною абсолютно мирної професії – монтажником у фірмі «Лангейт». Тато не шукав ніяких причин, щоб не йти на війну, бо він хотів захистити в першу чергу свою родину і, звичайно, Україну. Говорив, що зробить усе для того, щоб ворог не дійшов до нас. І тато стримав слово… Мій герой боронив Херсон та Високопілля, Апостолове та Бахмут…

02 грудня 2022 року мій батько загинув, захищаючи Україну… Він пожертвував своїм життям заради нас з вами, заради світлого майбутнього. Мій батько – справжній Герой, який житиме вічно.

Я мрію, щоб ніколи не було війни, щоб усі люди жили спокійно, радісно та щасливо.

Нікіта Чупак, учень 8-А класу Новоселицького ліцею №1

Я пишаюсь своїм  старшим братом, тому що він з перших днів війни пішов  боронити Україну.

Мого брата звати Сергій, йому 22 роки. Він справжній мужній чоловік. Сергій старше мене на дев’ять років, він багато чого мене навчив, перш за все – відповідальності, чесності та сміливості.

Я дуже пишаюсь своїм братом і хочу в майбутньому бути схожим на нього.

Боднарюк Богдан, учень 8-Б класу Новоселицького ліцею №1.